Майстри народного мистецтва Дмитрушківської громади

    Народні художні промисли в Україні є невід’ємною складовою української культури.З покоління в покоління передавалися таємниці технічної та технологічної майстерності, вдосконалювалися прийоми обробки природних матеріалів.

    Художня цінність цих унікальних речей не стала меншою, а, навпаки, із зменшенням їх кількості зростає. Раніше мистецькі якості народних виробів сприймалися невіддільно від їхньої ужиткової функції. Більшість людей, звикнувши до їх краси, сприймала її як щось само собою зрозуміле й звичне, цінуючи їх передусім саме з погляду корисності, практичної придатності для господарства.

    У наш час   речі, зроблені  колись чи тепер руками народного майстра є  цінністю. А для того, щоб відчути і зрозуміти справжню їхню вартість, уже потрібні певні знання про те, як народжуються ті чи інші твори народного мистецтва.

  Знаймо і  шануймо   своїх  кращих майстрів, творців вічно прекрасного, молодого й оптимістичного народного мистецтва. 

Черній Олександр Григорович  

  Народився 11 квітня 1955 року, проживає  в     лісовому  селі   Собківка  по вул.. Набережній.

  Любов до роботи з деревом у  Олександра  Григоровича  закладена ще з   молодих років,  спочатку  малював   чудові  картини та згодом  майстер почав цікавитися спеціальною літературою, роботами інших майстрів   і багато працювати, вдосконалюючи свою майстерність.  Праця і наполегливість увінчалися успіхом – тепер          Олександ  Григорович  один з найкращих майстрів художньої обробки дерева     Черкаської області.

    Слушно відмітити, що   Олександ Григорович   працює виключно зі складними моделями-виробами. Це і    витончені  картини,  рамки  для  годинників  та    дзеркал,  підставки  для квітів та  багато іншого. Його роботи прикрашають не лише оселі мешканців села, а  й шкільні класи. Вироби мають великий попит серед туристів,які подорожуючи зупиняються відпочити та зробити покупки  на «Собківському  ринку»(біля траси Одеса-Київ), саме  тому   наш майстер   відомий,  у всіх областях України.

  Олександ Григорович   активний учаснику виставок традиційного народного та декоративно-прикладного мистецтва. Його роботами милуються глядачі на місцевих, громадських, районних та  обласних  заходах та виставках.

    Унікальність виробів Анатолія Миколайовича полягає в їх неповторності, оригінальності. В його руках древо оживає, перетворюється на справжній шедевр.

     Галівей Василь Іванович   

        (Майстер  з лозоплетіння)

   Народився  6 лютого 1956 року  проживає в с. Собківка.

  Виготовляти вироби із лози, це мистецтво. А для майстра Василя -лозоплетіння стало справою життя. «Найважче, - каже  він -  виготовити крісло-гойдалку, яке всі так полюбляють, адже його потрібно створювати індивідуально для кожної людини. Найбільшим попитом користуються корзинки для освячення. Що ж стосується самих меблів, то їх намагається виготовляти не лише естетичними, а й зручними у користуванні.

Альошкіна Валентина  Яківна

   Село Пугачівка з давніх часів славиться місцевими умільцями в ткацькій і прядильній справі. У цих краях у руках майстрів грудка легкого пуху або пасмо овечої вовни перетворюється в нитку. Секретами давнього ремесла знайомить відвідувачів господиня садиби "Чарівна ниточка" Валентина Альошкіна. Народна майстриня проводить майстер-класи з виготовлення нитки на верстаті, знайомить усіх бажаючих з історією виникнення та розвитку ткацького майстерності в тутешніх краях. Як правило, гостями "Чарівної ниточки"   є вихованці садів і шкіл області.

Уманчик    Оксана 

Андріївна

(Вишивальниця з села Гереженівка)

Цікавість до вишивки у Оксани  виникла ще  у шкільні роки, але на той час  недуже добре  виходило. Одного разу вона вирішила прикрасити  вишивкою рушник  для обличчя. Це була її перша  вдала робота, великий пес  на рушничкові. На той час   Оксанці було  15 років.  Далі   вишивала подушечки які дарувала  родичам, а  згодом почала працювати над картинами та іконами.   Найкраще Оксана любить працювати над  іконами на  їх виконання  йде 3-4 місяці. Вишиває майстриня  чисто,  гарно без вузлів  при тому що  вона самоучка. На сьогодні працює над  картиною «Лебеді», яку потім  обіцяє  презентувати в БК села Гереженівка.

 Козир  Петро Панасович

(художник з села Гереженівка)

    Народився в селі Босівці, де було дуже багато  здібних людей. І насамперед  мої батьки. Ялина Полікарпівна і Афанасій Миколайович, що вирощували хліб, цукрові буряки, доглядати за тваринами. А пізніми   вечорами  після тяжкої  роботи в колгоспі  мати вишивала рушники  і разом  з батьком, який мав прекрасним голос, співали українських пісень. І найзаповітніша  їх мрія  була  дати гарну  освіту, яку самі не змогли  отримати  своєму синові. Після передчасної смерті моєї мами   це вдалося здійснити  батькові.

   Отримана освіта була далека від мистецтва, а робота забирала багато часу та енергії. І лише коли побував  на курсах підвищення кваліфікації вчителів  у Черкасах,  під час довгих лекцій почав простим олівцем   накидав   ескізи портретів лекторів, сам не підозрюючи  що в мене щось толкове виходило.

    Лише коли мене почали  просити колеги по курсах  дати їм  на   згадку  мої малюнки, мені захотілося  зробити  щось більш оригінальне. І одного разу , коли я вже був на пенсії, син Олександр натякнув, що в тебе тату  дуже гарно виходило  малювати, спробуй  це зробити коли є вже  вільний час. І подарував набір  хороших масляних фарб. З того часу я почав малювати пейзажі села Гереженівка, яке  за багато років стало  для мене рідним. А син дивлячись  на батькові роботи  почав малювати акварельними  фарбами і тепер  я часто дивлюся на  його роботи і дякую  долі, що   моє   найулюбленіше зайняття  для душі дає і йому розраду у вільний час.

Козир Лідія  Петрівна  

(вишивальниця з села Гереженівка)

 "В далекому дитинстві  біля гасової  лампи   вишивала    матуся.  Рушники  малювала сама і вишивала гладдю. Про те  що вони були дуже гарними   свідчить те, що подруги її завжди брали роботи на зразок. Коли мені  було  років 5-6  я спробувала  допомагати мамі  вишивати  коли вона була на роботі. Бабуся  мені  не дозволяла, а мама  підтримувала мене  хоч  вночі випорювала моє  «вишивання»  і  згодом ми з мамою  вишивали в дві руки.

 Особисте життя  склалося так, що робота не дозволяла займатися   справою що приносила задоволення . тільки коли вийшла на пенсію, вишила дітям рушники. А потім опанувала вишивання хрестиком і почала працювати над картинами. Краще  всіх з нашої родини  вишивають моя дочка  -  Таня  та онучка Юля. Коли  народилися онуки,   в’яжу  онукам іграшки." - роповіла Лідія Петрівна.