Історія села Пугачівка
„ Пугачівка – лагідна і мила,
Водночас велика і проста,
Ти мене з дитинства полонила,
Ти навчила радості й добра .”
Село Пугачівка (колишня Ксьондзівка) знаходиться за
Про село та церкву є коротка згадка у „Сказаниях о населенных местностях Киевской губернии...” Лаврентія Похілевича ( 1864р.). Цитуємо : „ К Бабанскому приходу причислена деревня Ксензовка, в 1-й версте от Бабан отстоящая выше по речке Бабанке. Жителей в ней обоего пола 786. В деревне находится приписная Троицкая церковь деревянная, неизвесно когда построенная. До 1841 года она составляла особый приход ».
Наприкінці 1980 років церкву було реставровано бригадою Київської реставраційної майстерні за проектом, розробленим Інститутом „ Укрзахідпроектреставрація”. При реставрації намагалися повернути церкві первісний вигляд. Так, було розібрано дзвіницю, приділи та ризницю з д’яконником.
Церква Святої Трійці в с.Пугачівка є унікальним зразком української дерев’яної храмової архітектури, однієї з небагатьох церков такого типу, що збереглись до нашого часу. Крім того, це – найстаріший православний дерев’яний храм Уманщини. Церква має статус пам’ятки архітектури національного значення.
Історична назва села Ксьондзівка пояснюється тим, що частина сільських земель нинішнього села знаходиться на території колишнього маєтку ксьондза. Народні перекази запевняють, що у ХУІ-ХУІІ ст. на північний захід від нинішньої Пугачівки знаходилось польське поселення чи володіння пана Пеньковського, а нині та місцевість називається "Пеньківка". Там був і свій костьол, у якому правив ксьондз. Він мав частину землі на сучасній території села, яке і називали Ксьондзівкою. У північно-західній частині села, через яку протікає притока Ятрані Ревуха, на підвищенні, за розповідями старожилів, знаходився панський маєток.
Неподалік від панського будинку з південного заходу на північний схід простягся великий і глибокий яр. Одна з легенд розповідає, що у тому яру польські пани карали непокірних селян. Тут знаходилось багато шибениць, знарядь для катувань тих, хто насмілювався піднімати голос протесту проти нестерпного соціального, національного, релігійного гніту польської шляхти. Назва цього місця - Казін яр - мабуть, походить від російського слова "казнь", тобто місце, де відбувались страти.
Відповідно іншої легенди в часи, коли татарські орди заполонили наші землі все населення було обкладено даниною на користь хана і татарської знатті. Воно сплачувало численні податки і відбувало багато повинностей. І про такого сбирача дані, якого називали „казім”. Казім - старшина в якого в підпорядкуванні було тисячу воїнів і який за віком був не взмозі керувати військом, його з кількома десятками воїнів посилами збирати данину. Отже даний яр підходив їм тому, що там була вода і пасовисько для людей, вони навіть висівали там татарське зілля, яке росте там і в даний час.
Поблизу села проходив чумацький шлях. Поряд з ним росте невеликий лісок, що називається Дзиганським. Названий він так тому, що там часто зупинялися цигани.
На північній окраїні села знаходиться досить великий став (5 га), а в кінці його дзеркала стояв водяний млин. До революції він належав родині Медолизів.
Історія села не ознаменувалася участю його жителів у вікопомних подіях. Землероби, темні від віковічних злиднів і поневірянь, з покоління у покоління терпіли жорстоке гноблення з боку іноземних панів у пору, коли землі Уманщини належали польській шляхті. Не приніс бажаної волі селянам і 1861 рік. Звільнені від кріпосного ярма на папері, вони насправді змушені були викуплятись на волю за гроші. А щоб здобути їх, потрібно було землю продавати, або найматись до пана Чепраковського, який платив за роботу з рання до смеркання 50 коп. за день.
Надзвичайно низькою залишалась і освіта сільських трудівників. Так, слід відзначити, що до 1905 року у селі не було приміщення школи. Діти навчались у звичайній сільській хаті: маленькій, темній, із земляною долівкою. З усього села мали змогу навчатись не більше 15-20 дітей. Навчання їх тривало один-два роки, при цьому дівчатка у школі, практично, не навчались. Навчання у школі здійснював один учитель.
Із розповідей односельчан відомо, що в село після 25 років служби в царській армії повернулися 3 солдати разом з сім’ями, яким було виділено по 1 га землі біля їхнього будинку та по 2 га на полі. Один з них Полуменко Юхрем був старостою села з 1918 по 1929 роки .
Жовтневі події 1917 року у Петрограді знайшли відлуння і в тодішній Ксьондзівці. Панська земля була розділена між селянами, проголошена радянська влада і створений ТСОЗ. У 1929 році у селі був утворений колгосп "Зірка", організатором і керівником якого став Кулінський. Проте, це об'єднання не охопило всіх селянських господарств і у 1930 році з'являється ще один колгосп -"ім.Ворошилова". Очолив його Іван Андрійович Демченко. У 1931 році обидва господарства були об'єднані до одного під назвою "Більшовик". Потроху, зусиллями усіх його жителів село розбудувалося. Колгосп мав олійню, млин, невелику конеферму. Особливо раділи люди появі першої сільськогосподарської техніки.
Поруч із цим відкривалися культурні заклади: бібліотека, школа та клуб. Все навколо змінювалося, люди жили новими надіями, прагненнями, не підозрюючи, яке важке випробування готувала доля для усього їхнього краю.
В 1932 року селянами було вирощено непоганий урожай, але практично весь вирощений врожай необхідно було здавати в державу. Брали все, часто залишаючи сім'ю без куска хліба. В селі почався страшний голод, особливо під кінець березня – початок квітня 1933 року. Вимирали цілими сім’ями та родинами. По селі постійно їздив підводою їздовий Гнатенко Іван Єлізарович, виділений колгоспом, звозив померлих на кладовище. Під час голоду в Україні 1932 – 33 рр. у селі померло близько 750 осіб.
Зі спогадів Гнатенка І.Є. відомо, що ще живих, але дуже ослаблених людей звозили до ями. Тільки по вулиці Лісовій та провулку Лісному померло 104 жителі села. Багатьох хоронили в домашніх бурякових ямах, бо сил не було довезти їх до кладовища. Люди, щоб вижити, їли листя з липи (сушили його, товкли, пекли з нього млинці), гнилу картоплю на полях шукали, дійшло до того, що людей стали їсти. Одна жінка, Руденко Марина, з’їла сусідського хлопчика і коли її привели в сільську раду, то вона сказала голові, що знаходиться в такому стані, що і його може з’їсти.
Свідок тих часів, Яремчук Килина Макарівна розповідає: «Народилася я в 1926 році. У той час, коли були оті жахливі роки. Мала лише сім років. Сама дивуюсь, як ми вижили тоді. Беручи дві в’язки дров, вішаючи на себе спереду і ззаду, ходили в Умань, щоб купити шматочок хліба й з’їсти. До школи не ходила. Не було в мене ні взутися в що, ні одягнутися. Жила біля батьків, як могли, так і виживали. Їли тоді ми і люцерну, і полову, різні трави, які знаходили в лісі. Ходила на поле збирати мерзлу картоплю, колоски. Не обійшлося в нашій родині і без людоїдства. Батькового брата завели в погріб, вбили і з’їли якісь люди, які дуже хотіли їсти. Ось яке страхіття було на той час. Якось сяду і розказую своїм правнукам. А вони не вірять, що такі часи були, коли не було що їсти. Їли, що Бог послав. Правда, не хворіли, напевно, Бог нас милував».
Не менш трагічними є спогади про голодомор Склярук Ніни Павлівни:
-«Народилася я в кінці 1926 року. У 1933 році було мені 7 років. До школи не пішла, бо не було як тоді. Батько їздив у Вапнярку, возив міняти то мамину спідницю, то якусь скатерку, привозив по вісім кілограм кукурудзи. Дерли її на жорнах, варили куліш, пили чашками, не насипали в миски, бо був дуже рідкий без картоплі, без нічого. Збирали мерзлу картоплю на полі. Сім’я була велика, мама ділила куліш на всю батькову родину: сестру, брата – хоча вони жили окремо. Так і виживали. Батьків брат помер від голоду. Більшість людей ховали прямо на подвір’ях у бурякових ямах. Людоїдства не пам’ятаю. Але чула, що їли собак, котів… Пекла мама оладки з конюшини, їсти їх не можна було, були дуже гіркі. Ось таке життя було».
В 1990 році на сільському кладовищі жертвам голодомору було встановлено дерев’яний Пам’ятний Хрест, який в 2015 році замінено на гранітний.
Крім голодомору, Пугачівка потерпіла ще й від Сталінських репресій.
На той час головою колгоспу був Нагорний Семен Микитович, якого 25 жовтня 1937 року засуджено до вищої міри покарання за те, що дав людям хліба більше, ніж інші керівники.
Під час колективізації було репресовано і вивезено з села 36 осіб.
Пугачівка стала свідком історичних подій, свідком боротьби за волю, за правду, за право на життя, за віру, за рідну Батьківщину.
Найбільш трагічною віхою в житті села була Велика Вітчизняна війна. Більше 200 жителів села захищали Батьківщину в роки Великої Вітчизняної війни. За участь у боях Великої Вітчизняної війни більше 100 жителів села були нагороджені орденами і медалями, а 102 з них так і не повернулися додому, поклавши своє життя на вівтар Великої Перемоги. Їхні прізвища викарбувані на гранітному Обеліску, який височить у сквері Слави. Ніколи не заростає сюди народна стежина, вдячні потомки приносять квіти до Обеліску. Дехто з односельчан зустрів свою смерть далеко за межами України: у Польщі , Молдові, Росії, Чехословаччині, Румунії, Угорщині та Німеччині. Декому не вистачило декілька днів до такої довгоочікуваної Перемоги. 119 односельчан повернулися з тяжких доріг до рідної домівки, а повернення деяких ще довго чекали в селі, отримавши лише звістку, що давала надію: „ зник безвісти”.
Багато лиха завдала війна не лише фронтовикам, а й тим, хто залишився у рідному селі. Із щемом у серці слухали новини з фронту. Фашисти просувалися швидко. Радянська армія відступила. В Умань фашистські загарбники увірвались в липні 1941 року. Захоплено було не лише саме місто, а й усі навколишні села. З жахом згадують ці часи жителі села Пугачівка. За село битв не було. Єдиний снаряд, який упав біля будинку Ковтун Марини Іванівни був відголоском бомбардування станції Поташ. Фашисти з’явилися у Пугачівці на початку серпня 1941 року. В школі, біля церкви, утворили свою комендатуру, призначили управляючого на ім’я Ян. Спочатку німці обійшли всі двори та позабирали харчі. Потім вигнали людей у поле працювати. За будь-які провини карали побоями. Не жаліли ні дорослих, ні дітей. Здорових, переважно молодих, брали в полон і відправляли працювати на примусові роботи до Німеччини. Під конвоєм, зводили юнаків і дівчат до будинку колишньої сільської ради. Крик і плач матерів розривав душу, однак не міг розжалобити фашистських солдатів. Близько 50 жителів села було вивезено на примусові роботи до ворожої країни, 27 з яких після закінчення війни повернулися до рідної домівки.
Більше двох з половиною років потерпала Пугачівка від німецької окупації. Визволення у село прийшло 8 березня 1944 року. Великі бої точилися на території сусіднього села Дмитрушки та ліска під назвою Дзіганський . А в Пугачівській школі радянські війська розмістили шпиталь і звозили поранених. Тих, кого не вдавалося врятувати, ховали у селі, так з’явилася могила воїнів-визволителів. Їх налічується - 12, що загинули при визволенні села, імена п’яти з них нам відомі, це: Кислиця Іван Варфоломійович; Кислиця Федір Іванович;
Лубянець Іван Іванович; Бабенко Степан Мусійович; Ларічев Матвій Петрович. А також на території сільського кладовища розміщена могила односельчанина Демченка Миколи Івановича, який загинув в 1941 році під селом Краснопілка. Догляд за могилою веде родина загиблого.
У 1946 році село Ксьондзівка було перейменоване на Пугачівку.
Протягом трьох найважчих післявоєнних років, коли на відбудові зруйнованого господарства трудились в основному жінки, в селі було створено 6 жіночих бригад по 6 ланок в кожній бригаді (за спогадами Саквенко Г.О.), які вирощували цукровий буряк , сіяли хліб та обробляли овочеві культури. Це була дуже тяжка праця – виростити урожай, зібрати його та здати в державу. Всі роботи виконували в основному вручну. Найбільш трудоємким в роботі сільського господарства був збір урожаю цукрового буряка. Жінки вручну на холоді копали копачами буряк, чистили та кіньми перевозили його для переробки на цукровий завод в село Верхнячка Христинівського району.
За спогадами односельчан найбільш активною трудівницею була Поліщук Ганна Єлисеївна, яка протягом одного робочого дня могла зв’язати 300 снопів. Знищене війною господарство доводилось піднімати, як кажуть, з нуля. З розповідей відомо, що просто на базарі було куплено вісім овець, шість свиней і 50 корів. З сільськогосподарського реманенту відремонтували все, що вціліло. Але основною запорукою відбудови й розвитку села була самовіддана праця його жителів. Багато зусиль приклали до розвитку колгоспу механізатори: Середа Іван Григорович, Середа В'ячеслав Вавілович, Саквенко Іван Андрійович, Саквенко Ілля Артемович, Ремез Андрій Юхимович та інші. Разом з механізаторами невтомно працювали і трудівниці полів: Берлін Марія Федотівна, Жвава Марія Антипівна, Войченко Анна Антипівна, Склярук Євгенія Григорівна, Бурлака Марія Калістратівна, Пента Ганна Олексіївна, Сухомлин Тетяна Григорівна, Демидович Ганна Онуфріївна, Нагорна Надія Сергіївна, Потайчук Марія Сергіївна та інші. Продуктивність праці була такою, що результати вражали. Так, якщо у 1946-1950 роках валовий урожай зернових склав 6003 ц., то у 1951-1955 роках він зріс до 15008 ц.
Керівниками колгоспу „ Більшовик” в післявоєнні роки були :
1947рік - Бойко Михайло Ясонович ;
1948 рік - Сіваченко Амосій Гаврилович ;
з 1950 по 1952 роки – Поліщук Андрій Тимофійович.
У 1952 році колгосп „Більшовик” перейменовано на к-п "ім. Горького".
З 1952 року по 1960 рік головою колгоспу був Нескородяний Василь Іванович. Протягом даного періоду збудовано чотирьохрядний корівник та свинарник. Збільшилось поголів’я корів, свиней та овець.
З початком 60-х років село визнали неперспективним і стало воно дільницею колгоспу ім.ХХІІ з’їзду КПРС (з центром у селі Дмитрушки) на чолі з головою Лисенком Василем Семеновичем, який керував господарством до 1976 року. Під його керівництвом було збудовано кормоцех, молочно – товарний комплекс та сільську школу.
З 1976 по 1980 рік колгосп ім.ХХІІ з’їзду КПРС очолював Монке Станіслав Юрійович, з 1980 року по 1984 рік – Онуфрієнко В’ячеслав Костянтинович, а з 1984 по 1987 рік - Бузівський Степан Петрович. Протягом даного періоду велика увага приділялась розвитку молочно – товарного виробництва в селі: будувались корівники, благоустроювалась і озеленювалась територія МТФ, удосконалювалось соціально - побутове обслуговування колгоспників, їх змістовний відпочинок та дозвілля. Доярки нашого господарства неодноразово були переможцями трудових змагань та нагороджувались орденами, медалями і почесними грамотами. Серед них Ситник Ганна Мефодіївна, Склярук Ніна Іванівна, Гнатенко Катерина Михайлівна, Липівська Надія Олександрівна, Поліщук Лідія Іванівна, Склярук Федора Олексіївна, Нагорна Олександра Петрівна і багато інших. Великий вклад в розвиток товарно – молочного виробництва вніс ветеринарний лікар, майстер своєї справи, учасник бойових дій ВВВ Хворостяний Дмитро Леонідович.
Керівниками дільниці (с. Пугачівка) в цей період були: Сташевський Станіслав Константинович , Руденко Іван Савович, Ольшевський Володимир Олексійович та Олійник Олексій Захарович.
Більшість вільних коштів колгоспу використовувались на благоустрій центральної території в с. Дмитрушки, що не влаштовувало жителів с.Пугачівки. Це спонукало активістів села ( Шуляк Д.П., Нагорний О.К., Євич К.О., Щур М.П., Щур П.І. та Шершун Г.І.) у 1986-1987 роках ініціювати питання від’єднання села від колгоспу ім. ХХ11 з’їзду КПРС і утворення в квітні 1986 року на території села Пугачівка колгоспу ім.Гагаріна, керівником якого став Ковальчук Микола Петрович, енергійний, знаючий та вимогливий господар. За його керівництва було побудовано нову тракторну бригаду, контору колгоспу, придбано нову сільськогосподарську техніку, прокладено асфальтове покриття по сільських вулицях, підведено природній газ до будинків жителів села, відкрито в селі сільську раду та школу.
В лютому 1997 року колгосп ім. Гагаріна реорганізовано в КСПП «Пугачівка», а потім в ВТФ «Сяйво», керівником якого з 1996 року по жовтень 2010 року був Жвавий Петро Миколайович.
В даний час підприємства ТОВ ВТФ „Сяйва” правонаступником є фермерське господарство «Росинка» керівник Поліщук Олександр Володимирович в якому працює 22 особи .
На території села крім ФГ «Росинка», ще створено два фермських господарств: «Зустріч» (керівник Жвавий Петро Миколайович) та «Паросток - Інвест » ( керівник Гейко Анатолій Олексійович).
Соціальний паспорт села Пугачівка
станом на 01.01.2018 року
Загальна площа - 2168,1 га ,
Площа сільськогосподарських угідь -1323,1 га,
в т.ч.рілля -1255,4 га
територія с.Пугачівка -219,8га
В 1996 році землі сільськогосподарського призначення розпайовано між працівниками КСП „ Пугачівка” ( 404 паїв). Середня частка паю склала 2.7 га.
В сільській раді налічується :
земель резервного фонду -110,9 га, з яких 51,8 га в 2008 році було розподілено між 37 працівниками соціальної сфери для розширення особистого селянського господарства;
земель запасу – 94 га ;
земель водного фонду – 27 га .
Загальна кількість дворів – 330
Кількість населення - 603 особи
в тому числі : пенсійного віку - 180 чоловік
працездатного віку - 318 чоловік
неповнолітніх - 105 чоловік
В даний час с.Пугачівка сучасне газифіковане село з централізованим водопостачанням та асфальтованими дорогами .
Протяжність :водогону – 9 км.
вуличного освітленння - 5 км.
асфальтованого покриття – 11 км
газової мережі – 10 км.
На території села працюють установи : сільська рада, навчально – виховний комплекс, фельдшерський пункт, сільський клуб , бібліотека, поштове відділення та два приватних магазини (власники: Нагорна С.А. і Іванов С.А.).
Одиноким пристарілим жителям села надає послуги соціальний працівник Уманського територіального центру Чоповдя Тетяна Вікторівна, під опікою якої знаходиться 14 осіб.
Шість жителів села приймали участь в ліквідації аварії на ЧАЕС, троє з яких проживає в селі : Щербаков Василь Миколайович, Левадко Анатолій Андрійович та Гнатенко Петро Орестович, а троє Кравчук Василь Сидорович Сухар Олександр Олександрович та Бабій Павло Миколайович померли від хвороб, спричинених наслідками аварії.
Чорнобиль змусив залишити своє постійне місце проживання 13 сімей (53 особи) із Рівненської області, для яких Пугачівка стала рідною домівкою.
На території села проживають 4 матері – героїні : Колачук Олена Петрівна, яка народила та виховала - 8 дітей, Віштал Людмила Борисівна - 8 дітей, Тимощук Клавдія Василівна - 6 дітей та Щеглова Майя Степанівна - 5 дітей.
МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ
Сільська рада в Пугачівці утворилась в квітні 1988 року, яка складалась з 25 депутатів на чолі з головою Демчуком Олександром Григоровичем . За період існування сільської ради на посаді сільського голови працювали Євич Катерина Олексіївна, Пампуха Олексій Павлович та Поліщук Олександр Володимирович. На даний час сільська рада складається з 12 депутатів на чолі з сільським головою Овчіннік Валентиною Михайлівною, яка має більше 25 років стажу роботи в сільській раді, з них 10 років сільським головою.
Секретар сільської ради – Жовтоног Наталія Дмитрівна.
Головний бухгалтер сільської ради - Руденко Наталія Петрівна.
Приміщення сільської ради газифіковано, підключено до центрального водопостачання та мережі Інтернет.
Протягом останніх років в селі побудовано вуличне освітлення та водогін, проведено ремонти в адмінбудинку, сільському клубі, фельдшерському пункті та навчально-виховному комплексі. Відремонтовано Обеліск Слави з встановленням нових Меморіальних табличок та впорядковано і огороджено територію біля нього. Постійно проводиться поточний ремонт асфальтного покриття доріг села, тільки за останні 4 роки на ці роботи витрачено 1 мільйон гривень.
ОСВІТА
В селі школа була ще до революції 1917 року. Спочатку церковно - приходська - 4 класи, потім ( після революції) - 7 класів. Умови навчання були складними. Взимку приміщення опалювали за допомогою соломи, очерету. З усього села мали змогу ходити до школи не більше 15 – 20 дітей. Навчання тривало 1 – 2 роки, при цьому дівчатка майже не навчалися, хоча й мріяли про це. Діти з допомогою одного вчителя отримували лише початкові знання: вчилися читати, писати та рахувати.
Перша будівля восьмирічної школи була побудована в період колективізації села поруч із церквою. У 1969 році було відкрита нова школа. Її директором став Бобков Сергій Гнатович,який також викладав у цій школі географію. Сергій Гнатович запам’ятався односельцям людиною цілеспрямованою, серйозною, добрим керівником та завзятим господарем. На його плечі лягло нелегке завдання - обладнання нової школи усім необхідним приладдям. Завдяки його зусиллям у кабінетах з’явилися книжки та географічні карти.
У 1981 році школа була реформована в початкову.
В 1988 році школі знову надали статус восьмирічки, але вже в 2016 року школа знову реформують в початкову.
Директорами школи працювали: Войченко Макар Прокопович, Кондратюк Степан Степанович, Бобков Сергій Гнатович, Гуцал Галина Василівна, Гнилиця Ольга Андріївна, Євич Ніна Яківна, Шершун Ганна Іванівна, Жвава Ольга Миколаївна та Стецюк Людмила Аронівна.
На даний час педагогічний колектив НВК очолює директор Кравченко Лідія Миколаївна . В школі навчаються – 13 учнів та 17 дітей відвідують дошкільний підрозділ. Так повелося, що особливе місце в селі відводиться навчально- виховному комплексу, який ніби маяк, що світить добром, привітністю та любов'ю
Приміщення школи газифіковано, під’єднано до централізованого водозабезпечення та мережі Інтернет .
Дитячий садочок для кожної дитини це перші сходинки, якими вона піднімається, наближаючись до знань. А вихователь це людина уважна до дитячих проблем, обізнана з дитячою психологією, яка будує справжній місток у цаство пізнання духовності і культури. Саме такі люди працювали в дитячому садку : Поліщук Ганна Петрівна, Поліщук Олена Карпівна, Мовчан Ганна Давидівна,Жовтоног Віра Іванівна, Розум Євгеніївна Олексіївна, Євич Катерина Олексіївна, Кириченко Марія Яківна та інші. На даний час в дитячому садочку працюють: Орловська В.В., Середа Л.П.. та Перепилиця Р.Л.
Охорона здоров'я
Історія медицини в селі відома з 1946 року, коли завідуючою Пугачівським фельдшерсько-акушерським пунктом стала фельдшер, учасник бойових дій Дорош Ганна Кузьмівна . Важкі дороги війни не затьмарили її добру вдачу, щиро і віддано вона пропрацювала 45 років на сторожі охорони здоров'я односельців. А її достойною заміною стала фельдшер-акушер Руденко Марія Михайлівна, яка 51 рік була головним лікарем на селі . А нині завідуючою фельдшерським пунктом працює молодий спеціаліст Малашко Ірина Олександрівна. Приміщення фельдшерського пункту газифіковано та підключено до централізованого водопостачання, а також забезпечено всім необхідним обладнанням та матеріалами.
Сільський клуб та бібліотека
Приміщення сільського клубу в селі побудовано в 1961 році. Довгий час працювали завідуючими сільським клубом Ситник Петро Семенович, Розум Євгенія Олексіївна та Ситник Микола Михайлович. Нині завідуючою сільським клубом працює Кобзєва Тетяна Віталіївна. Приміщення закладу культури знаходиться на балансі сільської ради.
Перша бібліотека , або як її називали хата – читальня була відкрита в 1956 році по вул.Свято-Троїцькій. Розміщена вона була в колгоспній конторі і займала дві кімнати. По закінченню будівництва сільського клубу в 1961 році сільську бібліотеку перевели в новозбудоване приміщення.
Першим бібліотекарем була Подолинна Людмила Федорівна, за фахом учитель біології. Пропрацювала вона лише один рік, на зміну їй прийшла Розявляк ( Коваленко) Галина Іванівна, яка пропрацювала на даній посаді 36 років. Вона була майстром своєї справи за що неодноразово нагороджувалась похвальними грамотами. З 1993 року завідуючою сільською бібліотекою працює Янковенко Людмила Олексіївна. Робота бібліотеки спрямована на охоплення книгою читачів ( дорослих та дітей). Проводяться книжкові виставки, огляди та інші масові заходи.
Бібліотечний фонд становить 4 391 примірник.
У 1969 році в Пугачівці було відкрито поштове відділення зв'язку, завідуючою якого з першого дня стала Коваленко Надія Філімонівна та пропрацювала на цій посаді 40 років. На даний час поштове відділення зв'язку очолює Штогрин Т.В., листоношею працює Коваленко Н.О.
Розвиток туризму на території села
Відповідно до програми розвитку зеленого туризму с .Пугачівка Уманського району відвідує не одна група туристів і це все завдяки майстрині Альошкіній Валентині Яківні, яка в своєму домоволодінні облаштувала майстерню «Чарівна ниточка».
Екскурсія розпочинається з центру села з музею під назвою « Світлиця» в якому відвідувачі ознайомлюються з історією села Пугачівка та з побутом сільського населення в минулі роки ( сільською піччю, хатнім начинням, господарчим інвентарем та іншим). Світлиця облаштована під старовинну українську хатинку з різноманіттю вишиванок та домотканих виробів.
Екскурсанти відвідують старовинну Свято-Троїцьку церкву де вони проникаються духом старовини вірувань наших пращурів та знайомляться з історією храму, як пам’ятника архітектури.
Після цього туристам пропонується долучитися до рухливих ігор по дорозі до садиби майстрині Валентини Яківни. Усі ці розваги чергуються із ознайомленням туристів з тваринами, які завчасно майстриня розмістила на шляху до садиби (це коза та кролики), з пуху яких прядеться нитка.
Альошкіна В. Я. завжди в своєму домоволодінні для ознайомлення туристів, сіє льон з якого прядеться нитка.
В туристичну програму входить майстер клас по пряжі нитки із вовни а різних видів пуху, а також ознайомлення з виробами виготовленими майстринею та її родиною ( вишиті рушники, серветки, рукавички, шалі та інші вироби), які можна придбати в сувенірній лавці.
МОЄ РІДНЕ СЕЛО
Моє село - найкрасивіше в світі
Коли буяє тут бузковий цвіт,
Коли в садах замайоріють квіти -
То з ним, мабуть, радіє цілий світ.
Всміхнеться хатка біла при дорозі,
А на околиці зазеленіє ліс,
Розпустять листя всі тополі
І вишенька повикидає цвіт.
Душа радіє як на нього гляну –
Не приховаю – я його кохаю,
Хоч назву дивну йому дали
І Пугачівкою назвали,
Люблю його, бо тут мій рід,
Бо тут мій батьківський поріг.
Люблю колосся золотаве
І найсмачніший білий хліб.
Люблю осоки понад стави
І аромат нескошених лугів.
Люблю і все ! І що тут ще додати ?
Немає слів щоб передати все
Те почуття, що в мене назріває
Коли про Пугачівку я згадаю –
Захоплююсь, не стримуйте мене.
І знову, подумки, я лину
У гарне найсвітліше те село
Його любити я не перестану –
Для мене найрідніше є воно !
Н. Ситник (Шураєва)